Сувероніми як нові засоби творення образу держави-агресора в українській інтернет-комунікації
DOI:
https://doi.org/10.32589/2311-0821.2.2022.274925Ключові слова:
суверенонім, неосуверенонім, мотивація, конотація, дериват, деривація, інтернет-комунікаціяАнотація
У статті досліджено зафіксовані в сучасних інтернет-виданнях та соціальних мережах сувереноніми Росії як держави-агресора, що веде жорстоку, проте нічим не спровоковану війну проти України; обґрунтовано появу неосуверенонімів потребою інтернет-комунікантів якнайвлучніше назвати державу, яка веде агресивні дії проти України, та передати в цих назвах емоції, викликані такими діями. Доведено, що аналізовані неосувереноніми експлікують визначальні на сьогодні характеристики Російської Федерації: становлення неототалітаризму; невідповідність економічної і військової потуги амбіціям на світову гегемонію; абсурдність, з погляду українців, внутрішньої і зовнішньої політики; нерозвинутість громадянського суспільства; брак критичного мислення навіть в освічених верств населення; культ жорстокості, атрофія емпатії до українців у пересічних росіян; рабська покірність, нездатність російського суспільства на масовий антивоєнний протест. Більшість проаналізованих суверенонімів має виразне негативне оцінне забарвлення, завдяки якому експліцитно чи імпліцитно виявляються переважно такі емоції номінантів, як гнів і зневага, що слугує індикатором ставлення українського соціуму до держави-агресора.
За будовою досліджені оніми є простими однослівними, складними однослівними та складеними. З погляду деривації однослівні сувереноніми на позначення Російської Федерації як держави-агресора утворено лексико-семантичним способом (онімізацією та трансонімізацією), тобто це неосеманти, і морфологічними способами – складанням, афіксацією та абревіацією. Складені сувереноніми структурно являють собою підрядні словосполучення іменникового типу.
Посилання
Баган, М., Навальна, М., & Істоміна, А. (2022). Індивідуальні вербальні коди спонтанної
емоційної психорегуляції сучасної української молоді. Psycholinguistics, 31(2),
–32.
Булик-Верхола, С. З. (2022). Мовний образ Росії як ворога (на матеріалі ЗМІ періоду
російсько-української війни). Закарпатські філологічні студії, 23(1), 29–33.
Жиленко, І., & Серобян, А. (2022). Варіанти назви країни-агресора у соцмережах
і ЗМІ з аналізом частоти їх вжитку. Cучасний масовокомунікаційний простір:
історія, реалії, перспективи: матеріали науково-практичної конференції
студентів, аспірантів та молодих науковців. Суми: Сумський державний
університет, 59–63.
Заскалета, В. П. (2017). Події новітньої історії України в дзеркалі мови веб-коментарів
(на матеріалі коментувань публікацій у соціальній мережі Facebook). Науковий
вісник кафедри ЮНЕСКО КНЛУ, 35, 188–195.
Костюк, Ю. М. (2021). Суспільно-політичний неолексикон української інтернеткомунікації у формально-семантичному та соціонормативному аспектах
[Дис. докт. філос. в галузі гуманітарних наук, Тернопільський національний
педагогічний університет імені Володимира Гнатюка].
Огієнко, І. (2001). “Русь”, “Росія”, “Великоросія”, “Малоросія”? Історія української
літературної мови. Вінніпег, 1949. Узято з http://litopys.org.ua/pivtorak/pivt09.htm
Петренко, Є. М. (2018). До проблеми вербалізації емоцій. Науковий вісник
Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Філологія, 37(4), 81–84.
Редько, Є. (2016). Словотвірна контамінація в сучасних інноваційних процесах.
ХХ-ХХІ століття: жанрово-стильові й лінгвістичні метаморфози в українській
мові і літературі: колективна монографія / Гол. ред. А. Архангельська. Olomous:
VUP, 205–229.
Торчинський, М. М. (2008). Структура онімного простору української мови:
монографія. Хмельницький: Авіст.
##submission.downloads##
Опубліковано
Номер
Розділ
Ліцензія
1. Дослідження, що публікуються у збірнику наукових праць, повинні бути виконані відповідно до чинного законодавства України та етичних норм. Основний обов’язок автора полягає в тому, щоб виконати таке дослідження, яке заслуговує на об’єктивне обговорення науковою спільнотою його значущості.
2. Автори повинні формулювати свої наукові спостереження у такий спосіб, щоб їхні результати могли бути підтверджені іншими вченими, без підробки отриманих висновків або маніпуляції ними.
3. Автори статей несуть відповідальність за зміст статей і за сам факт їх публікації.
4. Автор повинен цитувати ті публікації, які вплинули на сутність роботи, а також ті, які можуть швидко познайомити читача з попередніми роботами, важливими для розуміння цього дослідження. За винятком оглядів, слід мінімізувати цитування робіт, які не мають безпосереднього відношення до змісту дослідження. Автор зобов’язаний провести джерельний пошук, щоб знайти і процитувати оригінальні публікації, тісно пов’язані з цим матеріалом. Необхідно також коректно вказувати на джерела принципово важливих матеріалів, використаних у цій роботі, якщо вони не були отримані самим автором.
5. Автори повинні дотримуватися усіх чинних вимог щодо публікацій рукописів. Неприпустимим є плагіат та його удавання за оригінальну розвідку, а також подання до редакції раніше опублікованої статті. У випадках виявлення плагіату відповідальність несуть автори поданих матеріалів.
6. Експериментальне або теоретичне дослідження може іноді слугувати основою для науково коректної і об’єктивної критики роботи іншого дослідника. Опубліковані статті в окремих випадках можуть містити подібну критику. Персональна суб’єктивна критика не є доречною за жодних обставин.
7. Співавторами статті мають бути ті особи, науковий внесок яких є вагомим у її зміст та які розділяють відповідальність за здобуті результати. Автор, який подає рукопис до друку, відповідає за те, щоб до списку співавторів були включені всі ті й лише ті особи, які відповідають критеріям авторства. У статті, написаної декількома авторами, той з авторів, хто подає до редакції контактні відомості, документи і листується з редакторами, бере на себе відповідальність за згоду інших авторів статті на її публікацію у збірнику.
8. Автори повинні повідомити редактора про будь-який потенційний конфлікт інтересів, на які могла б вплинути публікація результатів, що містяться у рукописі.
9. Автори повинні чітко вказати джерела всієї процитованої інформації, оформити посилання на наукові джерела відповідно до вимог ДСТУ ГОСТ 7.1:2006.
10. Редколегія має право відмовити у публікації статті за умов недотримання зазначених вимог.
11. Автор може висловити побажання не залучати деяких рецензентів до розгляду рукопису. Проте головний редактор може прийняти рішення залучити одного або декількох із цих рецензентів, якщо переконаний, що їх думки є важливими для неупередженого розгляду рукопису. Таке рішення може бути прийняте, наприклад, у тому випадку, коли є серйозні суперечності між цим рукописом і попередньою роботою потенційного рецензента.
12. Запобігання псевдонауковим публікаціям є відповідальністю кожного автора, головного редактора, рецензента, видавця й організації.
