Династичні шлюби середньовіччя та сучасні весільні традиції: історико-філологічні та джерелознавчі аспекти дослідження
DOI:
https://doi.org/10.32589/2311-0821.1.2024.309636Ключові слова:
весілля, весільні традиції, ритуали, духовні цінності, джерелаАнотація
У статті проаналізовано праці відомих фольклористів і літературознавців, у яких висвітлено особливості побутування весільних обрядодій та фольклору, що їх супроводжує. Зазначено, що актуалізація наукового дискурсу про весільні традиції зумовлена вимогами часу та потребою увиразнити історію українського весілля та інтеграцію давніх весільних обрядів у сучасність. Зроблено огляд друкованих матеріалів української та емігрантської преси, в яких віддзеркалено весільні традиції. Крізь призму писемних джерел, текстів української та зарубіжної літератури, матеріалів власних польових досліджень, зібраних авторами на території Сумщини, стало можливим об’єктивне вивчення основних змін, яких зазнала
родинна обрядовість від її витоків до сьогодення. Новітні джерела, художні твори, оповіді інформаторів про проведення весільних церемоній слугують розкриттю ролі дружки, бояр і старости та інших гостей на весіллі. Описано значення виголошених тостів, весільного одягу, страв, посуду, розваг, а також проведення обрядів, які докладно відтворюють українську традицію напередодні весілля. Під час опитування респондентів, носіїв народної творчості, простежено їхнє ставлення до весільних обрядів, що побутують і сьогодні. Виокремлено найбільш популярні типи весілля.
Указано основні тенденції сучасного весільного стилю. Зафіксовано весільні звичаї ХХI ст., що свідчать про роль і значення церковного вінчання в системі обрядової структури весілля українців. Запропоновано авторський добір текстів із творів вітчизняних та зарубіжних митців художнього слова, які репрезентують весільний (сімейний) наратив в історичному контексті. Проаналізовано зв’язок творів українських і зарубіжних письменників із традиціями весільних церемоній на рівні аналізу сюжету, системи образів, образів-символів тощо. Окремо відведено увагу
обґрунтуванню процесу трансформації європейського стилю весілля, проникнення його елементів до структури традиційного українського весільного обряду. Подальшого вивчення потребує також питання трансформації родинно-обрядової творчості в тексти сучасних майстрів художнього слова.
Посилання
Бабенко, Н. Б. (2005). Інтеграція родинних традицій, свят і обрядів у форми
культурогенної життєдіяльності сучасної сім’ї. Український соціум. 1, 72–82.
Бальзак, Оноре де (1950). Євгенія Гранде. Естонське державне вид-во.
“Дата весілля розповість, яким буде шлюб” – ТСН (2023). [Електронний ресурс].
Режим доступу: https://tsn.ua/ukrayina/data-vesillya-rozpovist-yakim-bude-shlyub-
html. Назва з екрану 28.05.2024.
Борисенко, В. К. (2016). Сімейна обрядовість українців XX – початку XXI століття.
Вид-во ІМФУ.
Дмитренко, М. К. (2010). Українське весілля: стан і перспективи дослідження.
Міфологія і фольклор. 1(5), 5–10.
Дорош, Г. (2003). Народна інтелігентність як джерело духовного відродження в п’єсі
Олексія Коломійця “Дикий Ангел”. Українська література в загальноосвітній
школі. 6, 10–12.
Жулинський, М. (2010). Нація. Культура. Література: національно-культурні міфи
та ідейно-естетичні пошуки української літератури. Наук. думка.
Здоровега, Н. І. (1974). Нариси народної весільної обрядовості на Україні. Наук.
думка.
Кочерга, І. (1982). Свіччине весілля. Дніпро.
Остін, Дж. (2024). Емма. Урбіно.
Остін, Дж. (2018). Гордість і упередження. Фоліо.
Полонська-Василенко, Н. (1954). Київська Держава й Захід. Визвольний шлях.
Лондон, 1, 22–26.
Скиба, О. & Негодяєва, С. & Філоненко, Н. (2011). Обрії сучасного фольклору
Луганщини: хрестоматія. ДЗ “ЛНУ імені Тараса Шевченка”.
Стельмах, М. (2003). Гуси-лебеді летять… Щедрий вечір. Вибрані твори у 2-х томах.
“Український письменник”.
Стендаль, Ф. (2017). Червоне і чорне. Хроніка XIX століття: роман. Знання.
Уайльд, О. (2003). Портрет Доріана Ґрея. Пер. з англ. та прим. Р. Доценка. Школа.
Шубравська, М. М. (1983). Весільні обряди у творчості Т. Г. Шевченка. Гаптування
рушників і сватання. Народна творчість та етнографія. 2. 42–49.
Щербіна, І. В. (2001). Українське весілля як етнокультурний феномен. [Автореф.
дис. канд. мистецтвознавства].
Щербіна, І. В. (2020). Традиційне весілля українців як етнокультурний феномен
укладання “миру” між “чужими” світами. Матеріали міжнародної науково-
практичної конференції “Культурологія та мистецтвознавство: спільне та
перспективи розвитку” (27–28 листопада 2020 р.). Венеція, Izdevnieciba “Baltija
Publishing”. 139–142.
##submission.downloads##
Опубліковано
Номер
Розділ
Ліцензія
1. Дослідження, що публікуються у збірнику наукових праць, повинні бути виконані відповідно до чинного законодавства України та етичних норм. Основний обов’язок автора полягає в тому, щоб виконати таке дослідження, яке заслуговує на об’єктивне обговорення науковою спільнотою його значущості.
2. Автори повинні формулювати свої наукові спостереження у такий спосіб, щоб їхні результати могли бути підтверджені іншими вченими, без підробки отриманих висновків або маніпуляції ними.
3. Автори статей несуть відповідальність за зміст статей і за сам факт їх публікації.
4. Автор повинен цитувати ті публікації, які вплинули на сутність роботи, а також ті, які можуть швидко познайомити читача з попередніми роботами, важливими для розуміння цього дослідження. За винятком оглядів, слід мінімізувати цитування робіт, які не мають безпосереднього відношення до змісту дослідження. Автор зобов’язаний провести джерельний пошук, щоб знайти і процитувати оригінальні публікації, тісно пов’язані з цим матеріалом. Необхідно також коректно вказувати на джерела принципово важливих матеріалів, використаних у цій роботі, якщо вони не були отримані самим автором.
5. Автори повинні дотримуватися усіх чинних вимог щодо публікацій рукописів. Неприпустимим є плагіат та його удавання за оригінальну розвідку, а також подання до редакції раніше опублікованої статті. У випадках виявлення плагіату відповідальність несуть автори поданих матеріалів.
6. Експериментальне або теоретичне дослідження може іноді слугувати основою для науково коректної і об’єктивної критики роботи іншого дослідника. Опубліковані статті в окремих випадках можуть містити подібну критику. Персональна суб’єктивна критика не є доречною за жодних обставин.
7. Співавторами статті мають бути ті особи, науковий внесок яких є вагомим у її зміст та які розділяють відповідальність за здобуті результати. Автор, який подає рукопис до друку, відповідає за те, щоб до списку співавторів були включені всі ті й лише ті особи, які відповідають критеріям авторства. У статті, написаної декількома авторами, той з авторів, хто подає до редакції контактні відомості, документи і листується з редакторами, бере на себе відповідальність за згоду інших авторів статті на її публікацію у збірнику.
8. Автори повинні повідомити редактора про будь-який потенційний конфлікт інтересів, на які могла б вплинути публікація результатів, що містяться у рукописі.
9. Автори повинні чітко вказати джерела всієї процитованої інформації, оформити посилання на наукові джерела відповідно до вимог ДСТУ ГОСТ 7.1:2006.
10. Редколегія має право відмовити у публікації статті за умов недотримання зазначених вимог.
11. Автор може висловити побажання не залучати деяких рецензентів до розгляду рукопису. Проте головний редактор може прийняти рішення залучити одного або декількох із цих рецензентів, якщо переконаний, що їх думки є важливими для неупередженого розгляду рукопису. Таке рішення може бути прийняте, наприклад, у тому випадку, коли є серйозні суперечності між цим рукописом і попередньою роботою потенційного рецензента.
12. Запобігання псевдонауковим публікаціям є відповідальністю кожного автора, головного редактора, рецензента, видавця й організації.
