НАЦІОНАЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ КОМПОНЕНТ ТУРЕЦЬКОЇ МОВНОЇ КАРТИНИ СВІТУ В УКРАЇНСЬКОМУ ЛІНГВОКУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ (на матеріалі перекладів турецької художньої прози)
DOI:
https://doi.org/10.32589/2311-0821.2.2018.152391Ключові слова:
турецька мовна картина світу, український лінгвокультурний простір, національно-культурний компонент, лексико-тематична група, перекладАнотація
У статті проаналізовано специфіку відтворення національно-культурногокомпонента турецької мовної картини світу в українському лінгвокультурному просторі на матеріалі перекладів турецької художньої прози. Визначено основні лексико-тематичні групи в турецькій та українській мовних картинах світу, що мають національно-культурне забарвлення. Запропоновано авторську дефініцію терміна “національно-культурний компонент”. На основі порівняння перекладів виявлено основні тенденції у відтворенні турецького національно-культурного компонента та випадки заміни його репрезентантами іншого лінгвокультурного простору. Визначено ступінь “відкритості” певних лексико-тематичних груп до перекладу українськими відповідниками та встановлено чинники, що детермінують можливість таких замін (адекватне сприйняття тексту, відтворення турецького національного колориту).
Посилання
Арутюнова, Н. Д. (1999). Язык и мир человека. Москва: Языки русской культуры.
Вайсгербер, Й. (2004). Родной язык и формирование Духа. Москва: Едиториал УРСС.
Голубовська, І. О. (2004). Етноспецифічні константи мовної свідомості. (Дис. докт. філол. наук). Київ.
Голубовська, І. О. (2004). Етнічні особливості мовних картин світу. Київ: Логос.
Голубовская, И. А. (2002). Этнические особенности языковых картин мира. Київ: ВПЦ “Київський ун-т”.
Гумбольдт, В. фон. (1984). Избранные труды по языкознанию. Москва: Прогресс.
Гумбольдт, В. фон. О различии строения человеческих языков и его влиянии на духовное развитие человеческого рода: Звегинцев, В. А. (1964). История языкознания XIX и XX веков в очерках и извлечениях (Часть 1, 85-104). Москва: Государственное учебно-педагогическое
издательство Министерства просвещения РСФСР.
Єрмоленко, С. С., Харитонова, Т. А., Ткаченко, О. Б., Яворська Г. М., Єрмоленко, С. С. (1998). Мова в культурі народу. Мовознавство, 4-5, 3-13.
Жайворонок, В. В. (2007). Українська етнолінгвістика. Київ: Довіра.
Огуй, О. Д. (2013). Мовна картина світу: проблема організації складників. Мовознавство, 4, 15-26.
Потебня, А. А. (1976). Из записок по русской грамматике. Москва: Наука.
Потебня, А. А. (1993). Мысль и язык. Киев: Синто.
Потебня, А. А. (1989). Слово и миф. Москва: Правда.
Потебня, А. А. (1976). Эстетика и поэтика. Москва: Искусство.
Потебня, О.О. (2004). Актуальні питання мови та культури. Київ: Видавничий Дім Дмитра Бураго.
Серебренников, Б. А., Кубрякова, Е. С., Постовалова В. И. (1988). Роль человеческого фактора в языке. Язык и картина мира. Москва: Наука.
Сэпир, Э. (1993). Избранные труды по языкознанию и культурологии. Москва: Издательская группа “Прогресс”.
Уорф, Б. Отношение норм поведения и мышления к языку: Звегинцев, В. А. (1960). История языкознания ХIХ—ХХ веков в очерках и извлечениях (Часть 2, 198-224). Москва: Государственное учебно-педагогическое издательство Министерства просвещения РСФСР.
Уорф, Б. (1960). Отношение норм поведения и мышления к языку. Новое в зарубежной лингвистике. Выпуск 1, 145-178.
Штерн, І. Б. (1998). Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики. Київ: АртЕк.
##submission.downloads##
Опубліковано
Номер
Розділ
Ліцензія
1. Дослідження, що публікуються у збірнику наукових праць, повинні бути виконані відповідно до чинного законодавства України та етичних норм. Основний обов’язок автора полягає в тому, щоб виконати таке дослідження, яке заслуговує на об’єктивне обговорення науковою спільнотою його значущості.
2. Автори повинні формулювати свої наукові спостереження у такий спосіб, щоб їхні результати могли бути підтверджені іншими вченими, без підробки отриманих висновків або маніпуляції ними.
3. Автори статей несуть відповідальність за зміст статей і за сам факт їх публікації.
4. Автор повинен цитувати ті публікації, які вплинули на сутність роботи, а також ті, які можуть швидко познайомити читача з попередніми роботами, важливими для розуміння цього дослідження. За винятком оглядів, слід мінімізувати цитування робіт, які не мають безпосереднього відношення до змісту дослідження. Автор зобов’язаний провести джерельний пошук, щоб знайти і процитувати оригінальні публікації, тісно пов’язані з цим матеріалом. Необхідно також коректно вказувати на джерела принципово важливих матеріалів, використаних у цій роботі, якщо вони не були отримані самим автором.
5. Автори повинні дотримуватися усіх чинних вимог щодо публікацій рукописів. Неприпустимим є плагіат та його удавання за оригінальну розвідку, а також подання до редакції раніше опублікованої статті. У випадках виявлення плагіату відповідальність несуть автори поданих матеріалів.
6. Експериментальне або теоретичне дослідження може іноді слугувати основою для науково коректної і об’єктивної критики роботи іншого дослідника. Опубліковані статті в окремих випадках можуть містити подібну критику. Персональна суб’єктивна критика не є доречною за жодних обставин.
7. Співавторами статті мають бути ті особи, науковий внесок яких є вагомим у її зміст та які розділяють відповідальність за здобуті результати. Автор, який подає рукопис до друку, відповідає за те, щоб до списку співавторів були включені всі ті й лише ті особи, які відповідають критеріям авторства. У статті, написаної декількома авторами, той з авторів, хто подає до редакції контактні відомості, документи і листується з редакторами, бере на себе відповідальність за згоду інших авторів статті на її публікацію у збірнику.
8. Автори повинні повідомити редактора про будь-який потенційний конфлікт інтересів, на які могла б вплинути публікація результатів, що містяться у рукописі.
9. Автори повинні чітко вказати джерела всієї процитованої інформації, оформити посилання на наукові джерела відповідно до вимог ДСТУ ГОСТ 7.1:2006.
10. Редколегія має право відмовити у публікації статті за умов недотримання зазначених вимог.
11. Автор може висловити побажання не залучати деяких рецензентів до розгляду рукопису. Проте головний редактор може прийняти рішення залучити одного або декількох із цих рецензентів, якщо переконаний, що їх думки є важливими для неупередженого розгляду рукопису. Таке рішення може бути прийняте, наприклад, у тому випадку, коли є серйозні суперечності між цим рукописом і попередньою роботою потенційного рецензента.
12. Запобігання псевдонауковим публікаціям є відповідальністю кожного автора, головного редактора, рецензента, видавця й організації.
