ТИПИ АДРЕСАТА МОВЛЕННЄВОГО АКТУ TEASING (ГЛУЗУВАННЯ / КЕПКУВАННЯ) В СУЧАСНОМУ АНГЛОМОВНОМУ ДИСКУРСІ
DOI:
https://doi.org/10.32589/2311-0821.2.2019.192354Ключові слова:
мовленнєвий акт глузування / кепкування, адресант-нападник, адресат-жертва, істинний адресат, прямий адресат, квазіадресат, метаадресатАнотація
У статті виокремлено типи адресатів, які є активними учасниками діалогуй полілогу, де має місце глузування / кепкування, визначено характерні риси для кожного типу адресата, на основі яких було виділено ці типи. Установлено, що присутність “когось третього” справляє інтенсифікаційний ефект на ілокутивну силу мовленнєвого акту (глузування / кепкування) і, у разі неправильної інтерпретації такого висловлення істинним адресатом, веде до “втрати обличчя” останнім. У комунікації, де має місце глузлива інтеракція, виявлено чотири типи адресата: а) прямий адресат – це іcтинний адресат, до якого нападник звертaється нaпряму; б) квазіадресат – це адресат, до якого
мовленнєвий акт глузування / кепкування адресується експліцитно, насправді повідомлення інтендується метаадресату; в) метаадресат – це істинний aдресaт, до якого aдресант із певних причин прямо не звертається, хоча мовленнєвий акт глузування / кепкування адресується саме йому; г) слухач – це непрямий адресат, який є отримувачем
мовленнєвого акту глузування / кепкування разом з істинним адресатом. Однак, на відміну від істинного адресата, слухачеві призначається мовленнєвий акт інформативу, який інформує його, що глузують з адресата-жертви. Істинний адресат завжди є жертвою глузування / кепкування і в глузливій комунікації виступає прямим адресатом або метаадресатом.
Посилання
Андрієнко, Т. П. (2002). Мовленнєвий акт іронії в англійській мові (на матеріалі художньої літератури XVI та XX століть). (Автореф. канд. філол. наук). Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна, Харків, Україна.
Безугла, Л. Р. (2007). Вербалізація імпліцитних смислів у німецькомовному діалогічному дискурсі: Монографія. Харків: ХНУ імені В. Н. Каразіна.
Воронцова, Т. А. (2006). Речевая агрессия в коммуникативно-дискурсивной парадигме. Вестник ВГУ. Серия “Лингвистика и межкультурная коммуникация”, 1, 83-86.
Доронина, С. В. (2005). Нормативная интерпретация приёмов высмеивания в свете статистических данных. Юрислингвистика-6, 21-31.
Доронина, С. В. (2009). “Насмешка” в зеркале обыденного метаязыкового сознания. Обыденное метаязыковое сознание: онтологические и гносеологические аспекты, 202-213.
Карасик, В. И. (2012). Концептуализация насмешки в языковом сознании. Язык. Текст. Дискурс: научный альманах Ставропольского отделения РАЛК, 10, 51-64.
Кларк, Г.Г., Карлсон, Т.Б. (1986). Слушающие и речевой акт. В Б.Ю. Городецкий (ред.) Новое в зарубежной лингвистике, 17, 270-321. М.: Прогресс.
Костяев, А. П. (2011). Вербальная агрессия в профессиональной коммуникации. (Автореф. канд. филол. наук). Тверь, Российская Федерация.
Ножевникова, Е. Г. (2015). Прагматическая ситуация насмешки и её реализация в речи представителей британского лингвосоциума. (Автореф. канд. филол. наук). Нижнегородский государственный лингвистический университет, Нижний Новгород, Российская Федерация.
Паремузашвили, Э. Э. (2012). Непрямая коммуникация в структуре агрессивного речевого акта (на примере насмешки и иронии). Вопросы когнитивной линвгистики, 1, 136-142.
Почепцов, Г. Г. (2009). Избранные труды по лингвистике. Харьков : ХНУ им. В. Н. Каразина.
Санников, А. В. (2003). Смех и насмешка в русской наивной этике. Компьютерная лингвистика и интеллектуальные технологии: сборник трудов международной конференции “Диалог 2003”. М.: Наука. Режим доступа: http://www.dialog-21.ru/Archive/2003/Sannikov.htm
(дата звернення: 23.06.2019).
Седов, К. Ф. (2007). Речевая агрессия и агрессивность как черта речевого портрета. Социальная психолингвистика. Хрестоматия, 250-277.
Трофимова, Н. А. (2008). Экспрессивные речевые акты в диалогическом дискурсе. СПб.: Изд-во ВВМ.
Щербинина, Ю. В. (2006). Вербальная агрессия. УРСС.
Boxer, D., & Cortes-Conde, F. (1997). From bonding and biting: conversational joking and identity display. Journal of Pragmatics, 23, 275-295.
Brown, P., & Levinson, S. (1987). Universals in language usage: Politeness phenomenon. In E. Goody (ed.), Questions and Politeness: Strategies in social interaction (Р. 56-310). Cambridge: Cambridge University Press.
Drew, P. (1987). Po-faced receipts of teases. Linguistics, 25, 219-253.
Eder, D. (1991). The role of teasing in adolescent peer group culture. Sociological Studies of Child Development, 4, 181-197.
Eder, D. (1993). “Go get ya a french!”: Romantic and sexual teasing among adolescent girls. In D. Tannen (Ed.), Gender and Conversational Interaction (Р. 17-31). New York: Oxford University Press.
Dynel, M. (2009). Beyond a joke: Types of conversational humour. Language and Linguistics Compass: Semantics and Pragmatics, 3, 1284-1299.
Dynel, M. (2011). The pragmatics of humour across discourse. Amsterdam / Philadelphia: John Benjamins Publishing Company.
Hay, J. (1995). Only teasing! New Zealand English Newsletter, 9, 32-35.
Hay, J. (2000). Functions of humor in the conversations of men and women. Journal of Pragmatics, 32, 709-742.
Haugh, M. (2017). Teasing. In S. Attardo (Ed.), The Routledge handbook of language and humor (pp. 204-218). New York, NY, United States: Routledge Taylor and Francis Group.
Keltner, D., Capps, L. M., Kring, A. M., Young, R. C., & Heerey, E. A. (2001). Just teasing: A conceptual analysis and empirical review. Psychological Bulletin, 127, 229-248.
Leech, G. N. (1983). Principles of pragmatics. London : Longman.
Norrick, N. R. (1994). Conversation joking: Humor in everyday talk. Indiana University Press, Bloomington, IN.
Norrick, N. (2003). Issues in conversational joking. Journal of Pragmatics, 35 (9), 1333-1359.
Pawluk, C. J. (1989). Social construction of teasing. Journal for the Theory of Social Behavior, 19, 145-167.
Warm, T. (1997). The role of teasing in development and vice-versa. Developmental and Behavioral Pediatrics, 18, 97-101.
##submission.downloads##
Опубліковано
Номер
Розділ
Ліцензія
1. Дослідження, що публікуються у збірнику наукових праць, повинні бути виконані відповідно до чинного законодавства України та етичних норм. Основний обов’язок автора полягає в тому, щоб виконати таке дослідження, яке заслуговує на об’єктивне обговорення науковою спільнотою його значущості.
2. Автори повинні формулювати свої наукові спостереження у такий спосіб, щоб їхні результати могли бути підтверджені іншими вченими, без підробки отриманих висновків або маніпуляції ними.
3. Автори статей несуть відповідальність за зміст статей і за сам факт їх публікації.
4. Автор повинен цитувати ті публікації, які вплинули на сутність роботи, а також ті, які можуть швидко познайомити читача з попередніми роботами, важливими для розуміння цього дослідження. За винятком оглядів, слід мінімізувати цитування робіт, які не мають безпосереднього відношення до змісту дослідження. Автор зобов’язаний провести джерельний пошук, щоб знайти і процитувати оригінальні публікації, тісно пов’язані з цим матеріалом. Необхідно також коректно вказувати на джерела принципово важливих матеріалів, використаних у цій роботі, якщо вони не були отримані самим автором.
5. Автори повинні дотримуватися усіх чинних вимог щодо публікацій рукописів. Неприпустимим є плагіат та його удавання за оригінальну розвідку, а також подання до редакції раніше опублікованої статті. У випадках виявлення плагіату відповідальність несуть автори поданих матеріалів.
6. Експериментальне або теоретичне дослідження може іноді слугувати основою для науково коректної і об’єктивної критики роботи іншого дослідника. Опубліковані статті в окремих випадках можуть містити подібну критику. Персональна суб’єктивна критика не є доречною за жодних обставин.
7. Співавторами статті мають бути ті особи, науковий внесок яких є вагомим у її зміст та які розділяють відповідальність за здобуті результати. Автор, який подає рукопис до друку, відповідає за те, щоб до списку співавторів були включені всі ті й лише ті особи, які відповідають критеріям авторства. У статті, написаної декількома авторами, той з авторів, хто подає до редакції контактні відомості, документи і листується з редакторами, бере на себе відповідальність за згоду інших авторів статті на її публікацію у збірнику.
8. Автори повинні повідомити редактора про будь-який потенційний конфлікт інтересів, на які могла б вплинути публікація результатів, що містяться у рукописі.
9. Автори повинні чітко вказати джерела всієї процитованої інформації, оформити посилання на наукові джерела відповідно до вимог ДСТУ ГОСТ 7.1:2006.
10. Редколегія має право відмовити у публікації статті за умов недотримання зазначених вимог.
11. Автор може висловити побажання не залучати деяких рецензентів до розгляду рукопису. Проте головний редактор може прийняти рішення залучити одного або декількох із цих рецензентів, якщо переконаний, що їх думки є важливими для неупередженого розгляду рукопису. Таке рішення може бути прийняте, наприклад, у тому випадку, коли є серйозні суперечності між цим рукописом і попередньою роботою потенційного рецензента.
12. Запобігання псевдонауковим публікаціям є відповідальністю кожного автора, головного редактора, рецензента, видавця й організації.
