МАНІПУЛЯЦІЙНА СТРАТЕГІЯ ТА ТАКТИКА СЛІДЧИХ У ДИСКУРСІ ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
DOI:
https://doi.org/10.32589/2311-0821.2.2020.223258Ключові слова:
дискурс досудового слідства, маніпулятивні стратегії та тактики, допит, слідчий, підозрюваний, допитувана особаАнотація
У статті йдеться про стратегії та тактики, застосовані слідчим у дискурсі досудового слідства,які можуть мати психологічний вплив на підозрюваних і звинувачених та призвести як до правдивих,
так і до неправдивих зізнань. У дослідженні автори запропонували загальну схему та дослідили
характерні особливості дискурсу досудового розслідування, особливу увагу зосереджено на аналізі
застосованих слідчим та підозрюваним і звинуваченим стратегій і тактик та їхніх можливих комбінацій,
які не є постійними і можуть змінюватися. Для визначення комунікативних стратегій і тактик учасників
допиту застосовувалися такі комунікативно-прагматичні методи: ситуаційно-стратегічний
та контекстуально-інтерпретаційний аналіз; елементи дискурсного аналізу для розгляду стратегічної
та тактичної взаємодії учасників дискурсу допиту з урахуванням прагматичних, соціальних та особистісних
факторів спілкування. Вибір застосовуваної маніпулятивної стратегії та тактики слідчими залежить
від вихідної інформації про підозрюваних та звинувачених, яка була представлена на стадії слідства, що передувала проведенню допиту в ході досудового слідства у справі. Автори статті пропонують
класифікацію найбільш типових стратегій і тактик учасників допиту, зокрема, слідчого, підозрюваного,
звинуваченого в їх можливих комбінаціях, приділяючи особливу увагу маніпулятивним стратегіям
і тактикам, і доводять, що вибір залежить від відносин між учасниками інтеракції, процесуального
статусу допитуваної особи, який може змінитися, а також особистих рис підозрюваного та звинуваченого.
У статті підкреслюється, що стратегії і тактики підозрюваного та звинуваченого залежать насамперед
від маніпулятивних стратегій і тактик, що використовуються слідчим як представником держаної установи,
і наголошується, що вони спрямовані в основному на захист через певні обмеження, які накладаються
на дії допитуваної особи під час проведення досудового слідства. Також у статті наводено відповідні
приклади та джерела матеріалу.
Посилання
Арутюнова, Н. (1998). Дискурс. В В. Н. Ярцева (Ред.), Языкознание. Большой энциклопедический словарь (сс. 136-137). Москва: Большая Российская Энциклопедия.
Баранов, А. Н. (2007). Лингвистическая экспертиза текста. Теоретические основания и практика. Москва: Флинта.
Баранов, А. Н. (1990). Лингвистическая теория аргументации (когнитивный подход) (Автореферат докторской диссертации). Институт русского языка АН СССР, Москва, Россия.
Белова, А. Д. (2003). Лингвистические аспекты аргументации: Лингвистика. Теория коммуникации. Английский язык. Киев: Киевский национальный университет им. Тараса Шевченка.
Демьянков, В. (2001). Лингвистическая интерпретация текста: универсальные и национальные (идиоэтнические) стратегии. В Е. С. Кубрякова, Т. Е. Янко (Ред.), Язык и культура: Факты и ценности : К 70-летию Юрия Сергеевича Степанова (сс. 309-323). Москва: Языки
славянской культуры.
Иссерс, О. (2003). Коммуникативные стратегии и тактики русской речи. Москва: УРСС.
Иссерс, О. (2009). Стратегия речевой провокации в публичном диалоге. Русский язык в научном освещении, 2(18), 92-104.
Иссерс, О. (2011). Речевое воздействие. Москва: Флинта.
Кочетова, Л. А. (1999). Лингвокультурные характеристики английского рекламного дискурса (Автореферат кандидатской диссертации). Волгоградский государственный университет, Волгоград, Россия.
Павліченко, Л. В. (2018). Сучасний англомовний дискурс досудового слідства (комунікативно-прагматичний аспект) (Кандидатська дисертація). Київський національний університет ім. Тараса Шеченка, Київ, Україна.
Ярхо, А. В. (2004). Комунікативна стратегія невпевненості в сучасному англомовному діалогічному дискурсі (Автореферат кандидатської дисертації). Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, Харків, Україна.
Яшенкова, О. (2010). Основи теорії мовної комунікації. Київ: Академія.
Aubry, A. S., Jr., & Caputo, R. R. (1980). Criminal interrogation. Springfield: Charles C. Thomas.
Bernstein, M. (2017). Read excerpts of police interrogation that concerned judge in accused serial killer case. In The Oregonian. Retrieved from https://www.oregonlive.com/portland/2017/10/
excerpts_of_portland_police_in.html
Calumet county sheriff's department. (2006). Interview transcript. Retrieved from http://www.stevenaverycase.org/wp-content/ uploads/2016/02/Brendan-Dassey-Interview-at-School-Transcript-2006Feb27_text.pdf
Dijk, T. A. van. (2008). Discourse and context. A sociocognitive approach. New York: Cambridge University Press.
Dijk, T. A. van. (2012). Discourse and knowledge. In J. P. Gee & M. Handford (Eds.), Handbook of discourse analysis (pp. 587-603). London: Routledge.
Inbau, F. E., Reid, J. E., & Buckley, J. P. (1986). Criminal interrogation and confessions. Baltimore:Williams & Wilkins.
Meter, C. H. van & Bopp, W. J. (1973). Principles of police interrogation. Springfield, Ill.: Charles C. Thomas.
Sacks, H. (1992). Lectures on conversation (Vol. 1-2). Springfield: Wiley-Blackwell.
Sacks, H. (1987). On the preferences for agreement and contiguity in sequences in conversation. In G. Button & J. R. E. Lee (Eds.), Talk and social organization (pp. 54-69). Philadelphia: Multilingual Matters.
Sacks, H. A., Schegloff, E., & Jefferson, G. (1974). Simplest systematics for the organisation of turn-taking for conversation. Language, 50, 696-735.
Yeschke, C. L. (1997). The art of investigative interviewing: A human approach to testimonial evidence. Boston: Butterworth-Heinemann.
##submission.downloads##
Опубліковано
Номер
Розділ
Ліцензія
1. Дослідження, що публікуються у збірнику наукових праць, повинні бути виконані відповідно до чинного законодавства України та етичних норм. Основний обов’язок автора полягає в тому, щоб виконати таке дослідження, яке заслуговує на об’єктивне обговорення науковою спільнотою його значущості.
2. Автори повинні формулювати свої наукові спостереження у такий спосіб, щоб їхні результати могли бути підтверджені іншими вченими, без підробки отриманих висновків або маніпуляції ними.
3. Автори статей несуть відповідальність за зміст статей і за сам факт їх публікації.
4. Автор повинен цитувати ті публікації, які вплинули на сутність роботи, а також ті, які можуть швидко познайомити читача з попередніми роботами, важливими для розуміння цього дослідження. За винятком оглядів, слід мінімізувати цитування робіт, які не мають безпосереднього відношення до змісту дослідження. Автор зобов’язаний провести джерельний пошук, щоб знайти і процитувати оригінальні публікації, тісно пов’язані з цим матеріалом. Необхідно також коректно вказувати на джерела принципово важливих матеріалів, використаних у цій роботі, якщо вони не були отримані самим автором.
5. Автори повинні дотримуватися усіх чинних вимог щодо публікацій рукописів. Неприпустимим є плагіат та його удавання за оригінальну розвідку, а також подання до редакції раніше опублікованої статті. У випадках виявлення плагіату відповідальність несуть автори поданих матеріалів.
6. Експериментальне або теоретичне дослідження може іноді слугувати основою для науково коректної і об’єктивної критики роботи іншого дослідника. Опубліковані статті в окремих випадках можуть містити подібну критику. Персональна суб’єктивна критика не є доречною за жодних обставин.
7. Співавторами статті мають бути ті особи, науковий внесок яких є вагомим у її зміст та які розділяють відповідальність за здобуті результати. Автор, який подає рукопис до друку, відповідає за те, щоб до списку співавторів були включені всі ті й лише ті особи, які відповідають критеріям авторства. У статті, написаної декількома авторами, той з авторів, хто подає до редакції контактні відомості, документи і листується з редакторами, бере на себе відповідальність за згоду інших авторів статті на її публікацію у збірнику.
8. Автори повинні повідомити редактора про будь-який потенційний конфлікт інтересів, на які могла б вплинути публікація результатів, що містяться у рукописі.
9. Автори повинні чітко вказати джерела всієї процитованої інформації, оформити посилання на наукові джерела відповідно до вимог ДСТУ ГОСТ 7.1:2006.
10. Редколегія має право відмовити у публікації статті за умов недотримання зазначених вимог.
11. Автор може висловити побажання не залучати деяких рецензентів до розгляду рукопису. Проте головний редактор може прийняти рішення залучити одного або декількох із цих рецензентів, якщо переконаний, що їх думки є важливими для неупередженого розгляду рукопису. Таке рішення може бути прийняте, наприклад, у тому випадку, коли є серйозні суперечності між цим рукописом і попередньою роботою потенційного рецензента.
12. Запобігання псевдонауковим публікаціям є відповідальністю кожного автора, головного редактора, рецензента, видавця й організації.
